Нещодавно я переїхала в село. Обставини примусили: мама старенька, треба доглядати. Та й городом зайнялась, бо досі
багато часу віддавала роботі.

Але й з городу можна нормально прожити, якщо доглядати як слід, то й буде врожай. Вже
кілька років я живу сама, без чоловіка. Мій Мирон зараз на війні. Та його родичі не поспішають до нас з допомогою.

– На мене не розраховуй, у мене діти, внуки, безліч своїх проблем. У тебе чоловік в армії. Нащо возитись з тим городом?
Купиш собі усе.

Але я не слухала, бо не люблю сидіти без діла. Працювала сама на городі, а мама все бідкалась:

– Ой доню, бідна ти, бо добра, а тобі ніхто не допомагає!
А як прийшов час плодів, так і поспіли чоловікові родичі з візитами та проханнями:
– Нам би варення, картоплі, закруток на зиму, – вмовляли вони.
– А як я трудилась на городі, то вас не було.
– Я на війні, а ви картоплею не можете поділитись?

А я закручую варення і передаю на ЗСУ. Побратими кажуть, що смачно і чоловік мною пишається!